Великобудищанська спеціалізована школа І-ІІІ ступенів - Історія і право

Великобудищанська спеціалізована школа І-ІІІ ступенів Гадяцької районної ради Полтавської області

Меню сайту
Форма входу
Пошук

Історія і право

«Шляхами подвигу і слави»

У Великобудищанській спеціалізованій школі І – ІІІ ступенів уже давно діє група «Пошук». За час її існування було зібрано і систематизовано цілий ряд різноманітних матеріалів з історії села. Так було зібрано і систематизовано матеріали про голодомор 1932-1933 р. р. у селі Великі Будища, уточнено списки загиблих у ці роки, виготовлено стенд, зібрано свідчення про Голодомор, знято короткометражний фільм.                                                                    У 2008-2009 н. р. ми працювали над збором матеріалу по темі «Село Великі Будища в період фашистської окупації».                                                                                                                                                                                                                     Все далі відходять у глиб історії грізні роки Великої Вітчизняної війни. Та час не владний їх забути, вивітрити з пам'яті народної. He щезне з пам’яті, не піде в небуття великий подвиг і велика трагедія нашого народу – його битва, його перемога над Фашизмом. Віроломний напад Фашистської Німеччини порушив мирну працю радянських людей. Війна грізною хмарою наближалася і до с. Великі Будиша. Всі чоловіки призивного віку, на третій день мобілізації, взявши зброю пішли захищати свою Батьківщину. Та коли лінія фронту все ближче і ближче наближалася до нашого краю, почалася друга мобілізація старшого покоління (чоловіки до 50 років). В селі залишилися в основному жінки і діти. Після прориву  лінії фронту біля  м. Києва, яку захищали частини Південно-Західного фронту, ворог стрімко просувався на схід. 28 вересня  1941 року, моторизований підрозділ фашистів увійшов  до села. Розваливши сарай у центрі села, забравши худобу і птицю, окупанти заявили про своє панування. З перших днів фашисти перетворили три колгоспи, що знаходилися на території села, у громадський двір «Яблуневий сад». Окупаційний порядок у селі підтримувався комендантом - німцем. Допомагали йому голова управи та загін поліцаїв з 19 чоловік, озброєних 18 гвинтівками та пістолетом. Для утримання комендантових коней зробили конюшню з матеріалу, що залишився після зруйнування колгоспного амбару. Дерево із свинарника і бригади роздали поліцаям. Пізніше було зруйновано і приміщення школи. Головним для німців було налагодження виробництва у селі сільськогосподарської продукції. Людей примушували ходити на роботу. А діти, хоча і не всі, продовжували навчатися у школі. Вчителям заборонялося на уроках згадувати події, пов’язані з революцією, більшовиками, Червоною Армією. Працювала в селі також і церква. В роки окупації її роль підвищується. Настоятелем Ільінської церкви був отець Василій, який почав працювати ще до війни. Нова влада терпимо відносилася до релігії, бачачи у ній силу, що закликала до покори, непротивлення новим порядкам. Виконуючи рішення Гадяцького райкому партії, ще до приходу німців, у селі був створений партизанський загін. Складався він з 28 осіб. Командиром загону був призначений колишній завідуючий Гадяцьким районним відділом освіти  Магда С.О., а комісаром – директор Великобудищанської середньої школи Опришко К.Т. Загін був  постачений зброєю. Навчання по веденню партизанської  війни, теорії вогневої підготовки відбувалося в приміщенні школи. Після приходу німців місцем дислокації  партизан стали урочища «Василинкове» і «Рівні». Бійці  загону розповсюджували листівки, говорили людям правду про дії Червоної Армії, вивішували червоні прапори у дні радянських свят, обстрілювали німецькі обози. Партизани мали свої явочні квартири. Це були хати Сахно Килини та Сахно Василини. Ці дві мужні жінки переховували  партизан. Через них загін тримав зв'язок з підпільним райкомом партії, який діяв на території сусіднього села Плішивець. В загоні були свої зв’язкові. Одним із них - Лепський  Іван Петрович. Ризикуючи життям, він тримав зв'язок із партизанськими групами, що  діяли у сусідніх селах. Але один із членів загону, колишній бандит Стешенко, зв'язався з поліцією і повідомив про дії партизан. Про зраду партизани  дізналися швидко. За наказом командира загону, Кириленко Ілько ліквідував зрадника. Та на цьому не скінчилося. На шлях зради, зневірившись у перемозі, став ще один з партизанів. Це був колишній голова колгоспу, Гололоб. Він видав не лише місце дислокації, a й зв'язківців партизан. Спочатку поліцаї прийшли до  Сахно  Василини і забравши  її, знищили у «душогубці» разом  із Савкою Бондарем. В цей день Сахно Килині вдалося втекти від поліції, та через два дні її теж забрали. Спочатку відвели до сільської управи, потім до м. Гадяч, звідки вона уже не повернулася. Після цього були заарештовані і інші  члени  загону – Сахно Д., Тригуб С., Копитько С., Копитько В., Козейко С. та інші. Серед заарештованих були командир загону Магда С.О. та комісар загону Опришко К.Т. Всіх членів партизанського загону видали односельчани, які на той час служили в поліції. Вони знали, де у кого були родичі, близькі знайомі, товариші, що можуть переховувати партизан. Опришко К.Т. був схоплений у с. Бірки. Ось як про це згадувала його дружина, Уляна Йосипівна: «B різдвяні дні мені дуже-дуже тяжко. Ніколи не забувається жорстока розправа над нашою сім'єю. Адже тоді, в 1942 році, загинув Кузьма Трохимович і мій 75-річний батько. Зв'язавши чоловіка, поліцаї із Великих Будищ спустили батька у колодязь  за зброєю. Морози були тридцятиградусні, тому він через день помер.» Заарештований був і Лепський І.П., але німці не знайшли доказів причетності його до партизан. Перевірка була влаштована проста. Спеціально підготовлена собака по запаху визначала, хто тримав у руках зброю, а хто – ні (в порах рук  після тримання зброї залишалися мікрочастинки пороху). Будучи зв'язковим, йому не доводилось мати справу із зброєю. Всі інші члени загону після довгих катувань були страчені 7 січня 1942 року на околиці м. Гадяч. Садиби партизан фашисти спалили, а людей згонили до пожежі, щоб зломити дух і залякати. Окупанти займалися у селі безчинством, тому виходити на вулицю було небезпечно. Молодих людей гнали на каторгу в Німеччину. Ще восени 1941 року, з села забрали дітей колишніх сільських активістів – Дубовик Ганну, Сахно Марію, Коваль Пріську, Золотоверх Уляну, Купавець Ганну та інших. У 1942 році забрали всіх, хто був 1922-1924 р. р. народження. Молодь збирали на цвинтарі, де священик благословляв у далеку дорогу і відправляли до Гадяча. Потім пішки ішли до залізничної станції у с. Петрівка-Роменська, де грузили у вагони і через Київ, Львів і Варшаву відправляли до Німеччини. Найбільше односельчан працювало у м. Бернау, в таборі «Валькатер», на місцевій фабриці.  В лютому 1943 року радянські війська вступили в село і вигнали з нього німців. Командир загону скликав людей на збори до сільської ради. Головою місцевої влади вибрали дочку Копитька В.Ф. – Петренко О.В. Але відновити владу на довго не вдалося. Через прорахунки Головного командування, Радянські війська під загрозою оточення, змушені були відійти і знову в село вступили фашисти. Петренко О.В. евакуювалася разом із відступаючими частинами, залишивши в селі однорічну дочку. Знову розпочалися грабежі і розстріли. Та це продовжуватися довго не могло. 9 вересня 1943 року, розвиваючи успіх перемоги нa Курській дузі, під час наступу на Київському напрямку, в ході битви за Дніпро, війська Воронежсь-кого фронту 40-ї армії 47-го стрілецького корпусу 253 дивізії 806 артполку звільнили село від німецько-фашистських загарбників. В боях за визволення села загинуло 22 радянських воїни. Бої проходили запеклі. Фашисти чинили відчайдушний опір. Ведучи наступ з Лебедина на Гадяч радянські частини підійшли до нашого села і зразу атакували позиції фашистів. Встановивши кулемети на околиці села, окупанти надіялися зупинити переважаючі сили радянських частин. Дорогою ціною довелося заплатити за визволення невеликого українського села. На жаль, відомо прізвища лише п'яти загиблих. Це офіцер Чебикін Ми-кола Петрович, лейтенант Кулак Іван Федорович, рядові Діденко Констянтин Антонович та Тонкошкуров Андрій Васильович, червоноармієць Сусідський Іван Петрович.

Могили! Могили! Скільки їх лишилося на дорогах війни. В них лежать ті, хто вже ніколи не погляне на цей чудовий світ. Останки мужніх воїнів, що визволяли село, лежать в нашій землі в Братській могилі, яка знаходиться біля приміщення  сільського будинку культури  в центрі села, по вулиці Леніна. В 1956 році на могилі було збудовано пам'ятник. Це фігура воїна-визволителя з вінком висотою 2,85 м., шириною 1 м., постамент зроблено із цегли. На передній стороні напис  «Никто не забыт и ничто не забыто; пали смертью храбрых в 1943 году», і список тих, хто загинув. Поряд з Братською могилою стоїть Обеліск Слави односельчанам, які  не повернулися  із війни. Він являє собою прямокутну гранітну стелу, на якій були викарбувані імена 236 героїв-односельчан. На честь  50-річчя Перемоги радянського народу  у Великій Вітчизняній війні, по ініціативі тодішнього голови Великобудищанської сільської Ради Сахна Григорія Андрійовича, у 1995 році  було  виготовлено і встановлено новий пам'ятник воїнам-односельчанам, що загинули на фронтах війни. Він являє собою три горизонтальні плити, по краях широкі, в центрі – вузька, на яких прикріплені списки загиблих. Вгорі невеликий  дах, що прикриває їх. Фундамент виготовлений із білої цегли. Перед обеліском лежить гранітна плита також із списками загиблих односельчан. З війною пов’язані тяжкі спогади. І прикро, що часом підростаюче покоління забуває про славетний подвиг нашого народу, що наші діди та прадіди віддавали свої життя задля того, щоб ми жили в мирі і злагоді один з одним та з оточуючими. Тож і наша робота спрямована на досягнення єдиної мети - збереження святої спадщини нашого народу, невід’ємної частини нашої історії – пам’яті. На нашу думку, чим більше і краще ми будемо досліджувати наше минуле, тим більше пркладів для наслідування ми знайдемо. 

Календар
«  Грудень 2016  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031