Великобудищанська спеціалізована школа І-ІІІ ступенів - Історія і право

Великобудищанська спеціалізована школа І-ІІІ ступенів Гадяцької районної ради Полтавської області

Меню сайту
Форма входу
Пошук

Історія і право

ТЕМА. Афганістан болить в моїй душі

МЕТА. Розглянути з учнями причини, хід та наслідки війни в Афганістані, з’ясувати роль та значення цієї війни для українського народу; вчити вдумливо ставитися до різних історичних подій, вміння їх аналізувати та робити з них висновки. Розвивати знання учнів про афганську війну, її причини та значення для України, розглянути життя учасників цієї війни в сучасному світі та з’ясувати ставлення сучасної молоді до подій війни. Виховувати в учнів почуття патріотизму, справедливості та зневаги до будь-якого насильства, особливо війни та приниження одного народу іншим.

ОБЛАДНАННЯ. На стіні слово «Афганістан», зів’ялі квіти. Виставлені портрети загиблих «афганців», запалені свічки. В глибині сцени стоїть мікрофон для читців, збоку мікрофони для ведучих.

Звучить фонограма пісні на афганську тематику.

 Читець.

Ти – вічний біль, Афганістан,

Ти – наш неспокій.

І не злічить глибоких ран

В борні жорстокій

І не злічить сліз матерів, дружин, дітей –

Не всі вернулися сини із тих ночей…

Вже багато літ, як прийшли назад додому,

Та до цих пір чує душа війни оскому.

Та до цих пір ще стогнуть ночі, ниють рани,

А у снах – «духи» налітають, немов шайтани.

 Ведучий.

Сьогодні ми зібралися тут, щоб вшанувати пам'ять тих, хто поліг на афганській землі. Молоді люди йшли туди не за орденами і медалями, свято вірячи, що виконують інтернаціональний обов’язок.

 Ведуча.

Афганська війна тривала 10 років. Триває і сьогодні, але, слава Богу, вже без участі наших солдатів. А тоді ж, йдучи у те пекло, вірили, що несуть визволення приниженим та поневоленим, що йдуть не вбивати, а захищати нове життя.

 Читець.

Стежка все крутіше

Забирає в небо,

Важчає помітно

Речовий мішок…

Стати б, відпочити,

Але знаю – треба.

І, стиснувши зуби,

Йду, за кроком крок.

Там за перевалом,

Бій клекоче з ночі,

Гинуть наші хлопці…

Знаю лиш одне:

Якщо смерть захоче

Зазирнути в очі –

За спиною друга

Не знайде мене…

(«Там за перевалом» Ярослав Семенюк)

  Ведучий.

Кажуть, що час – найкращі ліки, хоча роки минають, а пам'ять вертає усіх назад, коли наші недолугі керівники взялися наводити лад на чужих територіях, віддавали абсурдні накази.

 Ведуча.

27 грудня 1979 року за рішенням Політбюро ЦК КПРС, очолюваного Леонідом Брежнєвим, війська СРСР увійшли до Афганістану для підтримки комуністичного режиму Народно-демократичної партії Афганістану. Спочатку радянські війська розташовувалися гарнізонами у великих містах країни, а згодом поступово втягнулися в бойові дії по всій території Афганістану.

 Читець.

Вся вулиця на службу проводжала

Улюбленця свойого – Василя,

А парубчак потрапив до Афгану.

А там уже не служба. Там – війна!

А там стріляють, звісно ж, із-за рогу.

А там ані фронтів, ані тилів.

А там же покладено, їй-богу,

Багато наших Василів!

В країні досить виплавлено цинку –

Всім Василям убитим по труні.

Хто зможе дати правильну оцінку

Оцій такій неправильній війні?

Чи той, хто із найближчої трибуни,

Одягнутий в кольчугу орденів

Послав на смерть довірливих і юних

В патріотизмі зрощених синів?

Чи той, хто у районнім виконкомі

Від імені народу засіда

І відмовляє батькові в прийомі,

Коли у домі – цинкова біда?

Нам не прикрити рани орденами

І квітами – жахливої труни,

Гріхом найтяжчим нависа над нами

Свинцева тайна «хитрої» війни.

(Іван Низовий)

 Ведучий.

Нове керівництво СРСР на чолі з Михайлом Горбачовим визнало помилковим рішення попередників, і з кінця 1986 року пішло на поетапне виведення військ з Афганістану. Однак воєнні дії не припинялися.

(Пісня «Тривога»)

 Ведуча.

Восени 1988 року за наказом з Москви розпочалася операція «Тайфун». Радянська авіація завдала нищівного бомбоштурмового удару по кишлаках уздовж траси Кабул-Саланг, якою мали виводити війська. 15 лютого 1989 року останній радянський солдат залишив афганську землю.

(Звучить фонограма)

 Читець.

Минають дні, ідуть роки.

Життя листки перегортає.

А біль Афгану – навіки,

В душі чомусь не замовкає.

Я повернувся з тих завій,

Але тривожать сни, як рани,

Що ми ведемо смертний бій,

І що товариш все ще з нами.

Гірський, суворий перевал,

Розщелина… Важке каміння…

Товариш мій від кулі впав,

І смерть нагадує про тління.

Живу. Валерія – нема.

Немає сина, брата, друга.

І тиша скрикує німа,

І не стихає в серці туга.

Я там, ще й досі на війні,

Обличчя вгадую знайомі

І з другом бачуся у сні.

І кличу все його додому…

(«В.Суворову» Анатолій Пожарський)

 Ведучий.

Через цю безглузду війну пройшли майже 700 000 чоловік. І серед них 30% були українці. Звання Героя Радянського Союзу було присвоєно 72 військовослужбовцям, з них 12 – українцям. 15 000 вояків загинуло в радянсько-афганській війні.

 Ведуча.

Вона лишила важкі наслідки для України. Не повернулося додому з війни 3360 воїнів; з них 3280 загинуло, а 80 пропали безвісти чи потрапили у полон.

 Ведучий.

Нині на Полтавщині проживає 2500 колишніх учасників бойових дій в Афганістані. Більше сотні повернулися з цієї війни інвалідами, 380 мають поранення і контузії, більш як у сотню сімей прилетіла чорна звістка про загибель сина, брата, батька. Долучіть до цифр материнські переживання, сльози, передчасну сивину, пройміться горем сиріт, родичів та друзів – перед вами постане жахлива трагедія.

 Ведуча.

В цих мертвих Афганських горах знайшли свою передчасну смерть і наші земляки. Не дочекались їх рідні.

Вони просто виконували свою військову повинність, свій безвихідний обов’язок… але чесно і героїчно. До останнього подиху…

Вічна їм пам'ять!

 Ведучий.

Знову цвітуть білим цвітом

Пишно-зелені сади.

Жаль, що краси неземної

Вже не побачать вони.

Смерть їх безжально забрала,

В землі сховала сирій.

Голови низько схиляєм

Пам’яті їхній святій.

 Ведуча.

Схилімо голови перед світлою пам’яттю тих, хто віддав своє життя, увійшовши в безсмертя. вшануємо їх хвилиною мовчання.

(Хвилина мовчання. Звучить метроном)

Прошу сідати.

 Читець.

Пливе, наче вічність, здобута в бою,

Хвилина мовчання.

Натягнуті нерви, немов тятива,

Пронизує пам'ять скорбота прощання.

І сумно згасає, і тяжко сплива

Хвилина мовчання.

І подвиги мужні, і дружне плече,

І роки надії, перемог сподівань…

І серце сльозою нараз опече

Хвилина мовчання.

Встають побратими, відважні бійці…

Знов закипає та битва, остання…

Вона, як сивини, вона, як рубці,

Хвилина мовчання.

(Пісня «Пам'ять»)

 Ведучий.

Чимало років минуло з часу виведення радянських військ з Афганістану, а події в цій країні залишаються живим болем для багатьох колишніх солдатів та офіцерів, що воювали в цій країні.

 Ведуча.

Вони живуть серед нас, ці ще молоді чоловіки, сповнені енергії та сил. Їм виповнилося по 35-50 літ. Але у їхніх серцях живе те, суті чого, на щастя, не знає більшість із нас. У їхніх душах все ще жива війна. І часом уночі вони прокидаються від снів, у яких гримлять вибухи, свистять біля скронь кулі, палає збитий в ущелині вертоліт. І друг, з яким ділили цигарку, коротко скрикнувши, падає горілиць, поспішивши полетіти додому у «чорному тюльпані»…

 Читець.

Я знаю: повзе десь у горах душман,

У прорізі мушки мене він шукає

Немовби чалма – на вершині туман,

І – постріл, луна не змовкає.

Нагрівся приклад – треба ж так! – від щоки,

Напруживши зір, оглядаю скелі,

Жену я подалі від себе думки,

Звичайно, думки невеселі…

Прокинувсь. Відлуння тієї війни

Стихають, як сполох в кімнаті.

Сини мої дивляться радісні сни,

Не треба їм сни мої знати…

(«Сни» Іван Шкварко)

 Ведучий.

У декого з них жінки-вдови посивіли молодими, діти виростають сиротами. А вони залишилися двадцятилітніми. Вони так любили життя.

 Читець.

Трасуючі кулі спогадів

В серце моє націлені.

Ми з гори у долину сходимо,

Зусібіч ворогами обстріляні…

Злість душманська – отрута змії –

З-під каменя так і бризка…

Подолаєм, розчавим її,

Нам до цілі вже близько.

Як ми довго спускалися вниз,

Було двадцять нас – де ж чотири?

Командире, сюди дивись!

Де ж ти, наш Командире…

(«Трасери пам’яті» Іван Шкварко)

(Звучить фонограма)

 Ведучий.

До тих, хто дожив до кінця війни, доля була милосерднішою. Їм вона подарувала можливість жити і трудитися, любити та підняти гіркий «третій тост». Ні, у них він не за любов, і не за жінок. У колишніх афганців він – за полеглих.

 Читець.

Ту дорогу, з якої вертають не всі,

Подолав я, дістався додому,

Та про те, чого смуток обсів,

Не розкажу, пробачте, нікому.

Обмину у розмові гарячу добу,

Загалом розповім, як ішов я.

Так, між іншим, згадаю про місто Кабул

(Кожна згадка – окроплена кров’ю).

Прокидаюся з чорного сну,

Що ніяк не втікає з хати.

Видно, дорогу ту крізь війну

Вже довіку я буду долати…

(«Спогад» Іван Шкварко)

 Ведуча. 

Майже 10 років в постійній тривозі жили батьки і матері тих юнаків, яких називали «афганця­ми».

(Звучить фонограма).

 Читець.

Виростають хлопці, як соколи —

Чорні брови, ясеновий стан.

Тільки ненці туга серце коле.

Бо на світі є Афганістан.

Земле, вмийся чесними сльозами,

Совісте, боліть не перестань.

Тисячі дівчат не вийшли заміж,

Бо на світі є Афганістан.

Пам'яте, будь пильною на чатах,

Чуєш, через далечі розстань.

Плачуть ненароджені внучата,

Бо на світі є Афганістан.

 Ведучий. 

Як посилки присилали в цинкових домо­винах загиблих, і нерідко батьки, плачучи за своїми, ховали чужих дітей.

 Читець.

Ховали інтернаціоналіста,

Блищала глухо цинкова труна,

Нестерпно пахло тополиним листом,

І плач дівочий танув, як струна.

 Руда земля розверзлась чорнотою.

Чекає хижо мовчки на своє,

А мати на колінах у болоті

Обмащує труну: «Чи ж там він є?..»

Стоять, відводять очі в бік солдати,

І шепотить сержантик, ледве чуть:

«Не велено... Не можна відкривати...

Не велено...»

Уже струмки течуть, уже весна така глибока, рання, 

Учора вже летіли журавлі.

Таке врочисте вийшло поховання...

Школярики стоять, учителі.

А голосок дівочий квилить, квилить,

Соромиться кричати на весь світ.

Кого клясти, кого назвати винним?

І що той світ ? Хіба він дасть одвіт ?

На хрест сусідній похилився тато,

Похнюпилися братики малі —

В селі ховали воїна, солдата,

У мирному вкраїнському селі.

(«Ховали інтернаціоналіста»)

(Пісня «Димить туман»).

 Ведуча. 

Одним з перших засудив цю війну відомий академік, Нобелівський лауреат Андрій Сахаров, за що був позбавлений всіх державних нагород і висла­ний в закрите місто Горький.

 Читець.

Боєць стиснув в руках баранку

І зірко дивиться навкруг,

І думає — з самого ранку -

Хто він афганцям: кат чи друг?

Якщо дивитись принципово,

То він, здається, ні при чім,

Але чому страшне це слово.

«Убивця» гонить сон вночі?..

(«Страшне слово» Ярослав Семенюк)

 Ведучий. 

Шановні земляки-афганці. Над вашими головами свистіли кулі. Кожна хвилина вашого жит­тя могла стати для вас останньою. Але вам випало щастя вижити і повернутись до рідної домівки.

 Ведуча. 

Нехай же ніколи не зазнають війни ваші сини! Не побачать на тлі чорного неба траси від ку­леметних черг. Не схилять скорботно голови біля «чорного тюльпана».

 

Ведучий.

Нехай живуть в мирі та злагоді. Бо ми живемо й за тих, хто поліг в Афганістані, в його уще­линах, хто прикутий до інвалідного візка. Бо ми пе­ред ними в боргу.

 Ведуча. 

Ми не повинні забувати жертв Афганіста­ну, як і всіх інших жертв, які поніс наш народ тільки через те, що не сам керував долею своїх громадян, а ними розпоряджався хтось інший.

 Ведучий. 

Це потрібно для того, щоб нові Афганістани не виникли на нашій землі, щоб вони не повторялися для наших людей ніколи.

 Ведуча. 

Вище піднімайте стяг Пам'яті, щоб ніхто в світі не зміг зробити вигляду, ніби він забув, як втра­чали найдорожчих людей, забув, як чекали першого дня без війни.

 Ведучий.

Стільки років щасливої тиші,

Та вривається голос в ефір,

Що благає, нагадує, кличе:

-->

Календар
«  Грудень 2016  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031